Беручи до уваги системний характер проблем екології, їхню органічну кореляцію з усіма політичними, соціальними та економічними чинниками, стратегію екологічної безпеки України слід розглядати як одну з фундаментальних складових національної безпеки держави. В основі такої політики має бути загальновизнана у цивілізованому світі пріоритетність прав людини. Право громадян на екологічну безпеку є одним з таких безперечних прав. Воно гарантується комплексом політичних, юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників.
Державна система екологічної безпеки України - це сукупність державних заходів (правових, економічних, технічних, гуманітарних), спрямованих на підтримку рівноваги між її екосистемами та антропогенними й природними навантаженнями. Структура системи управління має складатися з органів управління, сил і засобів, що забезпечують функціонування даної системи. Рівень національної безпеки, що склався і буде складатися в Україні в майбутньому, визначається величиною ризику, як від можливих катастроф (природних і техногенних), так і від негативних процесів, що відбуваються повільно, але з часом можуть призвести до соціальних вибухів. Тому ефективній стратегії безпеки України має відповідати такий варіант розвитку економіки, при якому практично виключається ризик виникнення катастроф, а витрати ресурсів при цьому є мінімальними.
Аналізуючи стан безпеки на промислових виробництвах і об'єктах України, можемо окреслити саму близьку перспективу в цій сфері:
- зростання числа аварій на промислових виробництвах і об'єктах, обумовлених високою зношеністю технологічного обладнання, зниженням виробничої дисципліни;
- зменшенням витрат підприємствами на будівництво та реконструкцію виробництв, модернізацію обладнання й інші цілі, пов'язані з забезпеченням безпеки у зв'язку з витратою коштів на економічні та соціальні потреби;
- зменшення значних інвестицій на реалізацію природоохоронних заходів, спрямованих на зменшення загроз, що мають техногенне, стихійне або техногенно-стихійне походження;
- процес структурної перебудови промисловості на тлі роздержавлення і приватизації буде відбуватися без урахування необхідності забезпечення безпеки і протиаварійної стійкості промислових виробництв.
Оцінка ризику, тобто прогнозування технологічних і екологічних катастроф у регіонах - ключова ланка визначення рівня екологічної безпеки. По-перше, цілком реально отримати кількісну оцінку очікуваного збитку; по-друге, є можливість порівняти та врахувати ризик від усіх можливих факторів, а також дати комплексну оцінку ризику.
Найбільш придатною, з точки зору головної мети управління безпекою навколишнього середовища, є мінімізація ризику. Однак на практиці це не завжди можливо.
Розробка нормативних актів - законів, постанов, інструкцій сприяє реалізації намічених заходів щодо екологічної безпеки та є необхідним правовим елементом управління, який сприяє зниженню ризику.
Щоб побудувати промислове підприємство та ввести його в експлуатацію, конструкторам необхідно кількісно визначити рівень ризику від його експлуатації і обгрунтувати його прийнятність. При ліцензуванні нового підприємства додатково вимагається карта ризику району, де розташовується це підприємство. На цій карті мають бути показані замкнуті лінії однакового ризику, кожна з яких відповідає числовим значенням ймовірності смерті індивідуума протягом року. Таким чином, мінімізується збиток і досягається компроміс між необхідністю витрат на підвищення екологічної безпеки й очікуваною вигодою. Основою для побудови карт ризику має бути аналіз спільного прояву в просторі та часі екзо- і ендогенних катастрофічних процесів та картографування окремих видів небезпек. При цьому необхідно вивчати природні й антропогенні фактори ризику з урахуванням стійкості території, поєднуючи геологічні та екологічні карти.
По мірі накопичення інформації прийняті у перших варіантах карт ризику якісні характеристики можуть бути перетворені на кількісні. Кінцевий результат побудови карт ризику - його оцінка та виділення на картах природного потенціалу, тобто здатності ландшафту даної території до самовідновлення після антропогенного або стихійного лиха.
Діяльність адміністративних органів, що займаються питаннями природно-техногенної та екологічної безпеки, спирається на закони та підзаконні акти, які видаються відповідними державними органами, на різноманітні стандарти і норми, що виробляються з досвіду практики. Загальними рисами всіх цих механізмів є обмеження небезпечної промислової та іншої діяльності, що може призвести до негативних соціальних та екологічних наслідків.
Важливу роль тут відіграють процедури ліцензування, відсутність або недостатній розвиток яких у сфері безпеки на національному та міжнаціональному рівнях можуть серйозно вплинути на безпеку населення держави.
Нині в Україні різко зросла кількість шкідливих факторів, що загрожує самому існуванню живих організмів. Дестабілізація навколишнього середовища у більшості регіонів України мас прямий зв'язок з погіршенням здоров'я населення. Лише широкомасштабне й цілеспрямоване застосування ресурсо-та енергозберігаючих екологобезпечних технологій, створення в усіх галузях біосферосумісної матеріальнотехнічної бази дозволить Україні досягти в історично короткі строки високих рівнів ресурсоекологічної безпеки життєдіяльності людини.
Якщо проаналізувати структуру капітальних вкладень на охорону навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів в Україні найменше капітальних вкладень виділено на охорону і раціональне використання лісових ресурсів - усього 0,003 %. Лісовідновлення в Україні відбувається переважно за рахунок штучного насадження лісових культур на землях, непридатних для сільськогосподарського виробництва.
На охорону і відтворення рибних запасів виділено 0,005 %. Протягом останніх десятиліть у більшості водойм України спостерігається тенденція до скорочення рибних ресурсів.
На будівництво підприємств і полігонів для утилізації, знешкодження і захоронення токсичних промислових, побутових та інших відходів виділено 6,3%, хоча кількість побутових відходів продовжує збільшуватися і налагодження виробництва обладнання для промислової утилізації відходів дуже важливе.
Викликає стурбованість і темпи введення в дію потужностей природоохоронних об'єктів в Україні, зокрема споруд для очистки стічних вод, установок для уловлювання і знешкодження шкідливих речовин з відпрацьованих газів тощо.
Однією з причин незадовільного стану будівництва природоохоронних об'єктів є постійне коригування річних планів будівництва залежно від реального фінансування. Серед першочергових організаційно-управлінських проблем техногенної безпеки України можна виділити такі:
- розробку національної політики та законодавчої бази у цій сфері;
- створення цілісної системи державного управління безпекою;
- посилення контрольних функцій з боку держави за дотриманням техногенної безпеки;
- створення системи державних резервів;
- впровадження нової системи навчання та атестації фахівців у сфері промислово-природоохоронної безпеки.
Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки України, що нині вживаються державою, є переважно некоординованими і далеко не завжди матеріально та фінансово забезпеченими. І як наслідок, не дають бажаного результату в оздоровленні навколишнього середовища. Тут, очевидно, не обійтися без відповідного державного регулювання. Так, внаслідок абсолютної гегемонії галузевого управління природокористуванням, державна система екологічного нормування, як спеціально створена нормативно-правова організація з розробки і затвердження екологічних норм, правил та регламентів господарської діяльності не може отримати в Україні належного розвитку. На жаль, сьогодні реальна влада знаходиться в руках відомств, вони розробили під себе такі нормативні акти, які зводять нанівець зусилля, спрямовані на покращання екологічного стану довкілля. Утворення державної системи екологічного нормування має стати наріжним каменем екологічної безпеки України. Мусять нарешті бути встановлені сталі нормативи гранично допустимих концентрацій шкідливих сполук, що забруднюють повітря, воду, грунти і за якими можна було б оцінити стан навколишнього природного середовища. Екологічне нормування, як одна із складових загальнодержавної системи екологічної безпеки, має бути спрямоване на формування принципово нового типу відношень, які б спонукали до прогресивного саморозвитку, до справжньої гармонії суспільства і природи.
Поточним заходом, що має упередити екологізацію управління природокористуванням, повинно стати законодавче закріплення вимог обов'язкового проведення державної і громадської оцінки впливу на довкілля планів і проектів. Існує чимало можливостей їх уникати, а санкції за їхнє недотримання надто м'які. Непоодинокі випадки, коли підприємство, що забруднює навколишнє середовище не можна закрити чи зупинити, оскільки його продукція для людей є життєво необхідною. Сума штрафів, якщо вони не зменшуються часто включається у виробничі витрати. Отже, головними механізмами виконання державної системи екологічної безпеки України повинні бути:
- організація, управління та контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки;
- планування та координація комплексних програм охорони довкілля й раціонального природокористування;
- контроль за дотриманням єдиної державної політики, що гарантує надійність і стійке функціонування народногосподарських об'єктів безпеки;
- запобігання та ліквідація екологічних наслідків промислових аварій, природних катастроф і стихійних лих;
- оцінка стану екологічної безпеки на всій території України і в окремих її адміністративно-територіальних утвореннях, прогнозування її динаміки.
Усі елементи державної системи екологічної безпеки України повинні пов'язуватися між собою і включати в себе, державну оцінку впливу на довкілля, систему державного моніторингу, державну інформаційно-аналітичну систему екологічної безпеки.
Автор
заступник начальника Управління
державного екологічного нагляду
(контролю)
промислового забруднення,
начальник відділу державного екологічного
нагляду (контролю) атмосферного повітря
Павленко О.В.